Суд, з'ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Відповідне положення містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду (далі – «ВП ВС») від 04.12.2019 р. у справі № 917/1739/17.

23.09.2019 р. Судова палата для розгляду справ щодо земельних відносин і права власності Касаційного господарського суду ухвалою передала справу № 917/1739/17 разом з касаційною скаргою Кременчуцької міськради на розгляд ВП ВС. Мотивуючи своє рішення про передачу справи на розгляд ВП ВС, суд касаційної інстанції вказав, що у постанові Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 03.04.2019 р. у справі № 686/18993/17-ц, яку прийнято за подібних правовідносин, зроблено висновок про те, що суд, з'ясувавши, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини щодо безоплатного користування земельною ділянкою та відшкодування коштів, пов'язаних з її використанням без належного оформлення правовстановлюючих документів, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує потрібні норми права.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

ВП ВС зазначила, що оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо безоплатного користування земельною ділянкою та відшкодування коштів, пов'язаних з її використанням без належного оформлення правовстановлюючих документів.

ВП ВС зазначає, що саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Разом з тим, визначаючи розмір заборгованості відповідача, суд зобов'язаний належним чином дослідити подані стороною докази (у цьому випадку - зроблений позивачем розрахунок заборгованості), перевірити їх, оцінити в сукупності з іншими наявними у справі доказами, а в разі незгоди з ними повністю або частково - зазначити правові аргументи на їх спростування та навести в рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов'язок суду.