Особа звернулася до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права власності на майно та звільнення майна з-під арешту. Так, позивач зазначав, що арешт було накладено державним виконавцем у рамках виконавчого провадження та пов’язаний зі стягненням з нього заборгованості за кредитним договором, а відповідно до постанови старшого державного виконавця виконавчий лист повернуто стягувачу, у зв’язку з чим позивач вважав, що арешт майна може бути знятий лише за рішенням суду у позовному провадженні.

Суд першої інстанції відмовив у відкритті провадження у справі. Суд зазначив, що позивач є стороною виконавчого провадження, виконавчий документ, за яким повернуто стягувачу, тому після ухвалення рішення по суті спору судовий контроль за виконанням судових рішень здійснюється виключно за правилами Розділу VІІ ЦПК України «Судовий контроль за виконанням судовий рішень». Крім того, суд вказав, що особа пред’явила позов, зі змісту якого не вбачається спору між сторонами про право власності (володіння, користування розпорядження) на майно, на яке накладено арешт, і таке право позивача ніким не оспорюється, не містить позов і матеріально-правових вимог до відповідача, а тому позовна заява не підлягає розгляду в порядку позовного провадження, оскільки передбачається інша форма звернення та порядок вирішення.

З ухвалою суду першої інстанції погодився і апеляційний суд.

Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду також не задовольнив касаційну скаргу позивача.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28.10.2020р. у справі № 204/2494/20 зазначено, що у пункті 24 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07.02.2014р. №6 «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах» судам роз’яснено, що вимоги сторони виконавчого провадження про зняття арешту з майна розглядаються не у позовному провадженні, а як оскарження рішення державного виконавця про оцінку майна в процесуальному порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України, оскільки є процесуальною дією державного виконавця незалежно від того, яка конкретно особа (сам державний виконавець, залучений ним суб’єкт оціночної діяльності чи особа, яка рецензувала звіт про оцінку майна) здійснювала відповідні дії, так як виконавчо-процесуальні відносини виникли між сторонами виконавчого провадження та державним виконавцем і між державним виконавцем та суб’єктом оціночної діяльності.

Суд касаційної інстанції відхилив доводи позивача, що державний виконавець своєю постановою повернув виконавчий документ стягувачу, як такі, що не змінюють характер правовідносин.

Верховний Суд зауважив, що такі вимоги не можуть розглядатися у позовному провадженні, оскільки у такому випадку позивач одночасно має бути й відповідачем, так як його майно арештовано державним виконавцем і він є боржником за виконавчим провадженням, що є неможливим відповідно до вимог статей 42, 48, 175, 447 ЦПК України.

Верховний Суд дійшов висновку, що такий позов взагалі не підлягає розгляду в порядку позовного провадження, тому районний суд вірно відмовив у відкритті провадження у справі.