Відповідно до вироку суду особу було визнано винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.191 КК України, та призначено їй покарання у виді позбавлення волі на строк 1 рік із позбавленням права обіймати посади, пов’язані з розпорядчо-господарськими функціями на строк 2 роки.

Так, особа, використовуючи своє службове становище всупереч інтересам служби, порушуючи свої посадові обов’язки, діючи умисно, з корисливих мотивів, перебуваючи в приміщенні відділення поштового зв’язку та маючи доступ до грошових коштів, що містяться в касі відділення, будучи відповідальною за їх збереження й облік, зловживаючи своїм службовим становищем, привласнила частину грошових коштів.

У суді першої інстанції засуджена особа визнала свою вину у вчиненні інкримінованого кримінального правопорушення за обставин, встановлених у ході судового розгляду, у повному обсязі, де прокурор також не оспорював фактичних обставин провадження, у зв’язку з чим суд першої інстанції розглянув кримінальне провадження в порядку, передбаченому ч.3 ст.349 КПК України, визнав недоцільним дослідження доказів стосовно тих фактичних обставин провадження, які ніким не оспорюються, роз’яснив при цьому учасникам судового провадження те, що вони будуть позбавлені права оспорювати фактичні обставини провадження в апеляційному порядку.

Апеляційний суд повністю погодився з вироком суду першої інстанції.

Постановою Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 25.11.2020р. у справі №627/927/19 було скасовано рішення судів першої та апеляційної інстанцій, а кримінальне провадження за обвинуваченням особи у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.191 КК України, у зв’язку з тим, що не встановлено достатніх доказів для доведення винуватості особи в суді та вичерпано можливості їх отримати, закрите на підставі п.3 ч.1 ст.284 КПК України.

Суд касаційної інстанції зазначив, що суд першої інстанції належним чином не виконав покладений на нього обов’язок щодо встановлення особи обвинуваченої, не з’ясував питання про те, чи є вона депутатом місцевої ради – особою щодо якої здійснюється особливий порядок повідомлення про підозру. А стороною захисту в судовому засіданні апеляційного суду надано письмовий акт депутата сільської ради з інформацією про особу засудженої, де зокрема йдеться і про те, що засуджена є депутатом цієї місцевої ради.

У доповненнях до касаційної скарги засуджена зазначала, що під час повідомлення їй про підозру в інкримінованому злочині не було враховано, що вона є депутатом сільської ради та було порушено вимоги п.1 ч.1 ст.481 КПК України. Тобто з урахуванням вимог зазначеної норми її повідомлено про підозру некомпетентними (неповноважними) суб’єктами процесуальної діяльності поза встановленим кримінальним процесуальним законом порядком та всупереч приписам цього закону, що завадило досягненню цілей правового регулювання кримінальних процесуальних відносин як у сфері досудового розслідування, так і судового розгляду.

Верховний Суд визнав такі доводи засудженої особи обґрунтованими.

Суд касаційної інстанції вказав, що у ст.276 КПК України зазначено, що особливості повідомлення про підозру окремій категорії осіб визначаються главою 37 цього Кодексу. Визначення правової природи цих дій і встановлення кола суб’єктів, які уповноважені на їх вчинення, має важливе практичне значення для об’єктивації гарантій незалежності особи, щодо якої здійснюється особливий порядок повідомлення про підозру.

Суд касаційної інстанції нагадав, що у постанові від 11.12.2019р. Велика Палата Верховного Суду (справа №536/2475/14-к, провадження №13-34кс19) зробила висновок щодо застосування норм права, які стосуються вручення підозри спеціальним суб’єктам, та зауважила, що процедуру здійснення повідомлення про підозру особі можна умовно поділити на етапи:

1) прийняття рішення щодо необхідності здійснення особі повідомлення про підозру. Цей етап передбачає перевірку підстав здійснення такого повідомлення згідно з ч.1 ст.276 КПК України, дотримання процесуальних гарантій під час проведення тих чи інших слідчих або оперативно-розшукових дій або застосування запобіжних заходів, які вчинялись до моменту здійснення такого повідомлення;

2) об’єктивації/вираження сформованого внутрішнього волевиявлення уповноваженої посадової особи щодо прийнятого рішення в зовнішню форму шляхом складання тексту повідомлення про підозру відповідно до вимог, передбачених ст.277 КПК України, та його підписання;

3) доведення інформації до відома адресата, щодо якого прийняте рішення про повідомлення про підозру, шляхом безпосереднього вручення його тексту особі згідно зі ст.278 КПК України. На цьому етапі також здійснюється повідомлення прав підозрюваному, де в разі якщо підозрюваний висловить відповідне прохання, йому зобов’язані детально роз’яснити кожне із зазначених прав (ч.3 ст.276 КПК України).

Верховний Суд зазначив, що за приписами ст.480 КПК України депутат місцевої ради належить до категорії осіб, щодо яких здійснюється особливий порядок кримінального провадження, а відповідно до п.3 ч.1 ст.481 КПК України письмове повідомлення про підозру депутата місцевої ради здійснюється Генеральним прокурором, його заступником, керівником регіональної прокуратури в межах його повноважень, що є однією з визначених законом гарантій депутатської діяльності, які мають публічно-правове призначення та служать засобом захисту від необґрунтованого притягнення до кримінальної відповідальності.

Верховний Суд наголосив, що порушення порядку повідомлення про підозру особі призвело до нівелювання завдань кримінального провадження, окреслених у ст.2 КПК України, що полягають в охороні прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення того, щоб до кожного учасника кримінального провадження було застосовано належну правову процедуру. А правовим наслідком повідомлення про підозру особі неуповноваженою на те особою, є не притягнення її до кримінальної відповідальності в порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законом. Тобто особу не було притягнуто до кримінальної відповідальності та вона не набула статусу підозрюваної в кримінальному провадженні через нездійснення (нереалізації) органом досудового розслідування в кримінальному провадженні етапу (стадії) притягнення до кримінальної відповідальності.

Тому за відсутності належного повідомлення особи про підозру, безґрунтовним і позбавленим правових підстав є наступне складання й самого обвинувального акту щодо неї, а отже і здійснений на підставі такого обвинувального акту судовий розгляд в цьому проваджені, за наслідками якого ухвалений обвинувальний вирок.

Колегія суддів дійшла висновку про порушення внаслідок незаконного здійснення повідомлення про підозру права на захист засудженої, зокрема і через належне її повідомлення про права підозрюваної в кримінальному провадженні та їх роз’яснення неповноважної особою. Та вирішуючи питання про допустимість доказів, отриманих унаслідок порушення права на захист у цьому кримінальному провадженні, касаційним судом застосовано наслідки, визначені ч.1 п.3 ч.2 ст.87 КПК України.